Виставка обʼєднує серії та окремі роботи Олі Федорової, створені після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну й до сьогодні. Матеріалом для них послужив здебільшого домашній текстиль, що роками зберігався в її родині, а також знайдені тканини та папір.

“Крик”, “Шепіт”, “Мовчання” — три частини експозиції, у кожній з яких мисткиня досліджує власні реакції — тілесні, інтелектуальні та емоційні — на існування поміж двох радикально відмінних реальностей: війни та мирного життя. Через метафору голосу та його трансформації вона розмірковує про різні шляхи, якими можна говорити про війну: від палкого свідчення зсередини до ретельної фіксації ззовні. 

“Крик” ілюструє досвід виживання в Харкові 2022 року, коли сира, необроблена лють допомагала зберігати надію та чинити спротив ненормальності. У роботах цього періоду Оля оперує жорсткими та гучними — як змістовно, так і візуально — висловлюваннями. Багато з них мають форму, що апелює до народних проклять, молитов та афірмацій, спрямованих не стільки на завдання шкоди ворогові, скільки на підтримання себе в стані готовності до битви. 

“Шепіт” говорить про досвід евакуації за кордон і перебування в невизначеності протягом 2023–2024 років. Навколишня реальність змінилася — але реакція на неї мисткині як людини, що вже звикла до виживання в умовах війни, залишилась тією самою. Саме ця невідповідність, як описує Оля, викликала в неї гостре відчуття дисоціації. В такому стані лють, що раніше допомагала триматися, стала навпаки отруйною, а крик замість того, щоб наповнювати силою, зірвав голос, перетворивши його на шепіт. Тому в цей період слова на роботах Олі стають значно “тихішими”. У деяких ще жевріє надія на краще майбутнє, У той час як інші вже сповнені сумнівів, провини та смутку. Водночас фізична дистанція дозволила мисткині поглянути на свій досвід та навколишню реальність із більш відстороненої, аналітичної перспективи. Так постала серія робіт про феномен “отруєної мови”, присвячена неологізмам та зміні значень слів і виразів у повсякденному мовленні під впливом війни.    

“Мовчання” — частина, у якій слова зникають. У цей період, як каже художниця, вона зізналась собі, що не готова негайно повернутись додому, і примирилася з життям в екзилі. Більше не відчуваючи, що має право говорити про війну словами, коли не переживає її безпосередньо, мисткиня свідомо бере паузу в говорінні. Натомість вона переходить до суто мовчазних практик — ретельної, майже одержимої фіксації ландшафтів, які змінюються чи зникають внаслідок російської агресії, через монотонний та фізично виснажливий процес ручної вишивки. На той самий текстиль, успадкований від родини, Оля переносить мапи місць, які любила і які покинула. Так вона прагне закарбувати в матеріалі власну памʼять про них, і — що найважливіше — зберегти живий звʼязок із цими місцями, сподіваючись на невідворотне воззʼєднання. Метафорично мовчання для Олі Федорової — це не відсутність голосу, не втрата здатності чи бажання говорити. Це все ще акт мовлення, лиш без використання слів. Водночас це спосіб відновити травмований голос і знайти нову мову для нової реальності, аби незабаром він зазвучав знову: по-іншому, але з іще більшою силою та впевненістю.

Кураторка: Олександра Шовкун